ОСІНЬ

ОСІНЬ, ОСІНЬ ПО ЗЕМЛІ КРОКУЄ.
ОСІНЬ, ОСІНЬ СТАЛА НА ПОРІГ.
ОСІНЬ ТИХО ЛИСТЯЧКО ФАРБУЄ 
В ЖОВТІ, ТА ЧЕРВОНІ КОЛЬОРИ.

Дитяча пісня «ОСІНЬ»

Прийшла до нас осінь, ні не «унилая пора», а прекрасна та лагідна осінь. І все сталось як у чудовій дитячій пісенці. Мені подобаються усі пори року, але осінь особливо. Окрім пишних плодів садів та городів, наші ліси теж радують своїм урожаєм. Особливо у жовтні.

Ось і я скористався нагодою і пішов у ліс. У рідний ліс, із яким я знайомий уже понад пів століття. Ліс теж мене знає та радо зустрічає не дивлячись на всі випробування що випали на його (лісу) долю.

У лісі красота, листя вкрило пухнастим килимом все навкруги. Тільки видніються вершини гір. І ці гори не витвір природи, а витвір рук людських. Це – гори сміття, що рівномірно розташувались вздовж узлісся. Я впевнений, що це не ми зробили, це винна влада іще хтось, але не ми.

Залишивши позаду ці пам’ятники нездорового глузду, іду до місця де щорічно збираю опеньки. По дорозі попадається різногриб’я, яке складаю у відро. У лісі тихо, мирно цвірінькають якісь пташечки, доноситься рівномірний стукіт дятла та посилено реве бензопила, якою два долбодятла, але у людській подобі, рубають ліс. Це вони відновлюють фінансовий баланс місцевих керівників лісу, подумав я, адже недавно тут працювала велика комісія із стольного града, яка недоліків не виявила, але завдала значних фінансових втрат лісовим фахівцям.

Мої роздуми перериває прекрасний краєвид осінніх лісових дарів і я берусь до «тихого полювання». Через 15 хвилин відро уже повне і я йду далі. І бачу неймовірне видовище – коріння вирваного бурею дерева вкрите суцільним шаром опеньок. Я знову берусь за ніж і наповняю рюкзак. А на пні ще залишається немала кількість прекрасних грибів. І тут я розумію: якщо не піду звідси, то омріяної на протязі тижня прогулянки не буде. І я йду по лісу далі. Дятел перестав стукати, натомість «долбодятли» не перестають працювати. Їх чути над далеко. Мені постійно попадаються опеньки. Їх, здається, неможливо всіх зібрати. Вони ростуть там, де я їх постійно збирав, там де не збирав ніколи і навіть там, де вони не можуть рости взагалі. Але вони там є. Це – чудо!

Відчуваю якийсь дискомфорт. Щось у лісі коїться не те. Що ж мене так вразило? Ага, я не чую гуркоту бензопили. На сьогодні уже, мабуть, закінчили. Як не як, а вихідний день. Заспокоєний йду далі.

Вже набрав стільки опеньок скільки треба і ще одну сумку. То для друзів. Вертаюсь назад та планую вже йти додому. Але не тут це було. По дорозі постійно нагинаюсь та переповняю ємності. Ось чую говір і бачу двох красунь, які теж вийшли на прогулянку, адже у них практично пусті відра. Я направляю їх до поваленого дерева, отримую «дякую» та йду далі, а панянки йдуть у протилежний, від вказаного мною, бік. Нагадую їм що опеньки в іншому місці. Отримую ще одну порцію «дякую» і йду.

Піднімаюсь на гору і чую, що «долбодятли» знову взялись за роботу. Натужно працює бензопила. Здається ще трохи і вона захлинеться і не зможе більше працювати. Натомість чую сильний зойк, немовби хтось великий та могучий отримав смертельну рану. Чути останній подих богатиря, настає тиша і роздається гучний гуркіт і тріск – то впав ще один віковий бук. Це, мабуть, те саме дерево на якому я вперто хотів написати «Тут був Ваня». Я дряпав його кору на висоті від одного до півтора метра. Спочатку було видно, але на наступний рік напис пропадав. І я зрозумів, що дерево росте не для того, щоб на ньому писати різну нісенітницю та робити із ним казна-що. А чи розуміють це, призвані охороняти та примножувати ліси, наші лісівники?

Шановні краяни, запрошую всіх до лісу. Збирайте його дари, споживайте їх, користуйтесь ними Тільки, будь-ласка, не будьте «долбодятлами». Дуже прошу. Природа не прощає нам наруги над нею, натомість, у стократ віддячує нам за піклування!!!