Чужаки
Одна справа, коли ти стикаєшся з чужаками в себе дома, в рідній країні, і, зовсім інша, — коли ти сам стаєш «чужим» та живеш далеко від рідної землі. Тоді відчуваєш всі принади tvsuhfws]. Добре, коли у місці твого перебування є хоча б невелика рідна діаспора, і зовсім погано, якщо поруч «ніякі», чи, не дай Бог, агресивні земляки. Тоді треба йти в автономне життя чи тікати світ за очі, бо земляки покажуть тобі всі принади життя в еміграції.
Що стосується місцевих жителів то вони, в основному, стараються непогано відноситись до чужака, хоча щоб образити людину-чужинця, не обов'язково кричати «страннієрі», «чурки», «понаєхалі тут!» чи якось по іншому. У більшості випадків місцеві мешканці навіть і не думають, що кажуть щось не те. Навпаки, їм здається, що вони демонструють толерантність, відносяться «полюдськи» до своїх чужеземних сусідів. Переїжджати в чужі краї людей змушує пошук кращої долі. Багатьох – страх за своє життя та життя своєї родини. І їх місцеві розуміють. Хоча є й винятки.
Загалом місцевих аборигенів можна умовно поділити на два види: расистів та інтернаціоналістів.І це незалежно до країн, націй та етносів.
Для расистів іммігранти – це такі інопланетяни, «генетичні чужинці», вороги, які приїхали у їхню країну. Якось вивчати «ворогів» здається расистам зайвим, їх треба просто нищити: фізично, морально чи будь-яким іншим доступним чином.
Як стверджує Вікіпедія, а вона знає все, расизм — сукупність поглядів, в основі яких лежать положення про фізичну та розумову нерівноцінності людських рас і про вирішальний вплив расових відмінностей на історію і культуру. Існує і дещо ширше визначення расизму. Так, в енциклопедії Britannica вказується, що расистським є переконання в тому, що расові ознаки мають вирішальний вплив на здібності, інтелект, моральність, поведінкові особливості та риси характеру окремої людської особистості, а не суспільства чи суспільної групи. Расизм обов'язково включає в себе ідеї про первинний поділ людей на вищі і нижчі раси, з яких перші є творцями цивілізації і покликані панувати над другими. Здійснення расистських теорій на практиці часом знаходить своє вираження в політиці расової дискримінації.
Для інтернаціоналістів іммігранти – «такі ж люди, як ми». А раз «як ми», то й вивчати не треба. Щоправда, треба їх захищати від расистів. Але якщо «підзахисних» не переслідують – то й проблеми нема.
Інтернаціоналізм (від лат. Inter - «між» і natio - «народ») - ідеологія, що проповідує дружбу та співробітництво між націями. Існують різні варіанти інтернаціоналізму: зокрема, пролетарський інтернаціоналізм у марксизмі означає солідарність пролетарів різних країн у боротьбі проти експлуататорів. У наш час цим терміном позначає себе також ліва ідеологія, яка намагається запропонувати альтернативний варіант глобалізації. Поняття використовується в якості антитези націоналізму. У радянській ідеологічній системі пролетарський інтернаціоналізм протиставлявся з одного боку «буржуазному націоналізму», що розуміється як шовінізм та ідеологія національної винятковості, з іншого ж боку «буржуазному космополітизму», що мається на увазі як заперечення будь-яких національних коренів.
Насправді ж, імміграція – явище цікаве і складне. Як іммігрант з певним особистим стажем та досвідом від спілкування з представниками різними іммігрантських груп, дозволю собі поділитися деякими спостереженнями.
Іммігра?ція (лат. immigro — вселяюся, в'їжджаю) — в'їзд громадян інших держав у країну перебування на довгочасне або постійне проживання. Як правило зумовлена економічними або політичними причинами. Рідше релігійними чи родинними міркуваннями.
Як себе почуває іммігрант.
Ви колись бачили розмову двох нечуючих? А розмову сліпого з глухонімим можете уявити? А коли вийдете від дантиста після депульпації восьмого верхнього лівого зуба, а вас хтось розпитує, и ви вимовляєте не чітко, співрозмовник вас не розуміє, крім цього, ви ще й не все чуєте та постійно перепитуєте: «Перепрошую, вибачте, що Ви сказали? Будь-ласка, повторіть ще раз». Приблизно так себе почуває багато іммігрантів, незалежно від національності чи країни, що їх прийняла. Але більшість іммігрантів ніколи у цьому не зізнається: адже люди бояться здаватися слабкими.
У новій державі усе інакше, не таке як дома: природа, клімат, архітектура, одяг, їжа, транспорт, навіть планування міст та сіл. Це, ніби, й дрібниці, але до них треба звикнути. А «звикання» бере час. Люди теж інакші. Річ не у зовнішності чи іменах. Культура країни – це не тільки народні танці, пісні, ремесла чи художня література. Культура це передусім неписані правила поведінки. Що допустимо, а що ні, що «добре», а що «погано», як вітатися, про що і як (не)говорити, як святкувати, як сидіти за столом, що і як пити, їсти, що після чого… Це треба знати на рівні інстинктів – інакше виглядатимеш ненормальним, або ж «вічним іноземцем». Коли мене вперше малознайомий італієць запитав, що я їв на обід, то хвилин десять я був схожий на рибу, яку витягнули з води й залишили на суходолі. По перше, я не знав назви блюд, по друге, у нас не прийнято цим цікавитись, по третє, я не міг зрозуміти, яким чином мій обід стосується цього італійця. Натомість в Італії це чи не найбільш обговорюване питання між людьми.
Мова – неможливо пізнати всю глибину «нової рідної» мови. Можна роками жити у мовному середовищі, читати книжки та газети, дивитися фільми, спілкуватися на роботі і з друзями. Здавалось би вивчив мову, але все одно залишиться акцент, все одно робиш дрібні помилки, все одно інколи бракує слів. Наприклад, не знаєш, як по-місцевому називається певна річ і у магазині мусиш пояснювати продавцю: «Дайте мені, будь-ласка, таке але не це, що Ви даєте, а інше ось таке». І в хід ідуть руки, обличчя, а натомість бачиш великі круглі очі продавця. Чи запитуєш дорогу – і людина просто не розуміє твого питання. При цьому почуваєшся не зовсім добре і відчуваєш що ти — чужинець.
Люди, які завжди жили лише у своїй країні, не розуміють цього. Їм смішно з акценту, а незвично сформульовані фрази, це «ознака тупості» співрозмовника. На тих, хто говорить «дивно», дивляться або зверхньо, або поблажливо, — що можна вимагати від недорозвинутого?
Більшість іммігрантів підсвідомо відчувають, що вони «не вдома» і що навколо «незвичне середовище». Це викликає захисні реакції. Ось кілька стандартних випадків.
Перший: «Тут усе не так, а от у нас ...»
Місцеві – «дурні», «примітивні», «обмежені», «темні» («навіть не знають, що таке Україна, а про Магалу та Волоку взнали тільки з нашим приїздом!»). А от «наші» – розумні і освічені («у кожному селі знають географію і світову літературу»). Місцеві – «расисти», а от «наші» – і добрі, і толерантні (особливо цікаво чути це від українців чи молдован у Італії – чи, тим більше, у Польщі). Взагалі, усе тут підле, брехливе, нечесне, неправильне; а от «у нашій країні» усе щиро, людяно і по-чесному. «Дурними» виявляються і італійці, і поляки, і іспанці, і португальці, і французи, і фіни. Не вірите? Спитайте емігрантів. «Ці португали – придурки!» – каже український заробітчанин, який навіть не володіє португальською.
Другий: «Тут всі добрі, не те, що в нас»
Моя добра знайома завжди каже, що всі європейці – і добрі, і щирі, і працьовиті, і взагалі вона від них у захваті. А от наші… При цьому з «місцевими» вона спілкується лише на роботі, а весь вільний час проводить з своєю ріднею, або іншими російськомовними, читає російські книжки і живе у іммігрантському районі, де майже нема представників місцевої раси.
Дуже часто ці дві поведінки переплітаються – і тоді виходять дивовижні комбінації. Взагалі, практично неможливо провести межу між адекватною критикою і максималізмом.
Третій: націоналізм
За кордоном багато хто стає полум'яним патріотом батьківщини. Це стосується українців і поляків, італійців і росіян, греків та румунів… Марокканські дівчата, що вдома загоряли у бікіні, перетворюються на ярих мусульманок – хіджаб і п`ять молитов на день. Людина опиняється серед інших народів та культур і намагається «не загубитися», «залишитися собою». Хапається за власне коріння, як потопаючий за соломину. Чоловіки українці під час місцевих свят одягають вишиванки, беруть український прапорець і йдуть на місце святкування. Вони з готовністю гордо і докладно розповідають оточуючим про Україну, про її героїв, ну й про сучасний стан та українську владу… Подробиці писати не буду.
Представники «лівих» поглядів скажуть: «З нами б такого не сталося – ми інтернаціоналісти». Це все одно, що зарікатися, що ніколи не спіткнешся. Ми всі знаємо ідейних атеїстів комсомольців та комуністів, що перетворилися на націоналістів, демократів, християн і…
Четвертий: патріотизм
Багато хто стає патріотом нової країни. Людині так хочеться почуватися тут своїм, що вона любить цей край більше від «тутешніх». Кажуть, що «немає більшого патріота, ніж іммігрант». У нас є представники інших національностей, які стають «щирими українцями» й за сучасну Вітчизну готові будь-кому очі видряпати. Це так, але з однією поправкою: якщо «місцеві» їх відкидають чи зневажають, починають ненавидіти всіх, і, навіть, країну також. Яскравий приклад – сучасний «український» діловий й політичний бомонд.
Є й інші захисні реакції: наприклад, можна говорити, що «в мене немає жодних проблем з інтеграцією! Майте на увазі й пам’ятайте! Їх в мене нема!». Я знаю людей, які кажуть: «А в нас жодних проблем з італійською (англійською, португальською, іспанською)! І зовсім це не важко!». Хоча мова в них далека від ідеалу. Але не визнавати ж це – тим більше, перед своїми!
Все, що я написав, стосується не тільки українців чи «пострадянських» людей, а й більшості інших народів. Усі іммігранти між собою схожі.
Дехто може сказати, що я був у доброму десятку країн і не бачу ніякої різниці. Шановні, не варто плутати туризм з імміграцією. Туристу легко: попив чаю чи іншого напою з «аборигенами», поговорив про погоду чи політику і висловився в залежності від настрою оточуючих («американці і олігархи – погані/хороші/») і звідси висновок: «всюди так само, як і у нас». Турист тимчасовий гість і ніхто й не чекає, що він інтегруєтьсята стане повноцінним громадянином країни. Якщо він трошки говорить «по місцевому» – то й те добре. Якщо його назвали іноземцем чи чужаком – то так воно й є.
Іммігрант же приїхав до країни, щоб жити. Є люди, що замикаються у національних громадах — «гетто» і нічого іншого не знають, адже зі своїми простіше. Але багато хто хоче інтегруватися, стати повноцінним членом суспільства. Людина покращує мову, шукає роботу, вчиться, цікавиться громадським життям. І чим важче вона працює, тим більше дратує слово – «чужинець».То ж будьте великодушними й кожного іммігранта сприймайте просто.Він ЛЮДИНА, така сама як ВИ.
Що стосується місцевих жителів то вони, в основному, стараються непогано відноситись до чужака, хоча щоб образити людину-чужинця, не обов'язково кричати «страннієрі», «чурки», «понаєхалі тут!» чи якось по іншому. У більшості випадків місцеві мешканці навіть і не думають, що кажуть щось не те. Навпаки, їм здається, що вони демонструють толерантність, відносяться «полюдськи» до своїх чужеземних сусідів. Переїжджати в чужі краї людей змушує пошук кращої долі. Багатьох – страх за своє життя та життя своєї родини. І їх місцеві розуміють. Хоча є й винятки.
Загалом місцевих аборигенів можна умовно поділити на два види: расистів та інтернаціоналістів.І це незалежно до країн, націй та етносів.
Для расистів іммігранти – це такі інопланетяни, «генетичні чужинці», вороги, які приїхали у їхню країну. Якось вивчати «ворогів» здається расистам зайвим, їх треба просто нищити: фізично, морально чи будь-яким іншим доступним чином.
Як стверджує Вікіпедія, а вона знає все, расизм — сукупність поглядів, в основі яких лежать положення про фізичну та розумову нерівноцінності людських рас і про вирішальний вплив расових відмінностей на історію і культуру. Існує і дещо ширше визначення расизму. Так, в енциклопедії Britannica вказується, що расистським є переконання в тому, що расові ознаки мають вирішальний вплив на здібності, інтелект, моральність, поведінкові особливості та риси характеру окремої людської особистості, а не суспільства чи суспільної групи. Расизм обов'язково включає в себе ідеї про первинний поділ людей на вищі і нижчі раси, з яких перші є творцями цивілізації і покликані панувати над другими. Здійснення расистських теорій на практиці часом знаходить своє вираження в політиці расової дискримінації.
Для інтернаціоналістів іммігранти – «такі ж люди, як ми». А раз «як ми», то й вивчати не треба. Щоправда, треба їх захищати від расистів. Але якщо «підзахисних» не переслідують – то й проблеми нема.
Інтернаціоналізм (від лат. Inter - «між» і natio - «народ») - ідеологія, що проповідує дружбу та співробітництво між націями. Існують різні варіанти інтернаціоналізму: зокрема, пролетарський інтернаціоналізм у марксизмі означає солідарність пролетарів різних країн у боротьбі проти експлуататорів. У наш час цим терміном позначає себе також ліва ідеологія, яка намагається запропонувати альтернативний варіант глобалізації. Поняття використовується в якості антитези націоналізму. У радянській ідеологічній системі пролетарський інтернаціоналізм протиставлявся з одного боку «буржуазному націоналізму», що розуміється як шовінізм та ідеологія національної винятковості, з іншого ж боку «буржуазному космополітизму», що мається на увазі як заперечення будь-яких національних коренів.
Насправді ж, імміграція – явище цікаве і складне. Як іммігрант з певним особистим стажем та досвідом від спілкування з представниками різними іммігрантських груп, дозволю собі поділитися деякими спостереженнями.
Іммігра?ція (лат. immigro — вселяюся, в'їжджаю) — в'їзд громадян інших держав у країну перебування на довгочасне або постійне проживання. Як правило зумовлена економічними або політичними причинами. Рідше релігійними чи родинними міркуваннями.
Як себе почуває іммігрант.
Ви колись бачили розмову двох нечуючих? А розмову сліпого з глухонімим можете уявити? А коли вийдете від дантиста після депульпації восьмого верхнього лівого зуба, а вас хтось розпитує, и ви вимовляєте не чітко, співрозмовник вас не розуміє, крім цього, ви ще й не все чуєте та постійно перепитуєте: «Перепрошую, вибачте, що Ви сказали? Будь-ласка, повторіть ще раз». Приблизно так себе почуває багато іммігрантів, незалежно від національності чи країни, що їх прийняла. Але більшість іммігрантів ніколи у цьому не зізнається: адже люди бояться здаватися слабкими.
У новій державі усе інакше, не таке як дома: природа, клімат, архітектура, одяг, їжа, транспорт, навіть планування міст та сіл. Це, ніби, й дрібниці, але до них треба звикнути. А «звикання» бере час. Люди теж інакші. Річ не у зовнішності чи іменах. Культура країни – це не тільки народні танці, пісні, ремесла чи художня література. Культура це передусім неписані правила поведінки. Що допустимо, а що ні, що «добре», а що «погано», як вітатися, про що і як (не)говорити, як святкувати, як сидіти за столом, що і як пити, їсти, що після чого… Це треба знати на рівні інстинктів – інакше виглядатимеш ненормальним, або ж «вічним іноземцем». Коли мене вперше малознайомий італієць запитав, що я їв на обід, то хвилин десять я був схожий на рибу, яку витягнули з води й залишили на суходолі. По перше, я не знав назви блюд, по друге, у нас не прийнято цим цікавитись, по третє, я не міг зрозуміти, яким чином мій обід стосується цього італійця. Натомість в Італії це чи не найбільш обговорюване питання між людьми.
Мова – неможливо пізнати всю глибину «нової рідної» мови. Можна роками жити у мовному середовищі, читати книжки та газети, дивитися фільми, спілкуватися на роботі і з друзями. Здавалось би вивчив мову, але все одно залишиться акцент, все одно робиш дрібні помилки, все одно інколи бракує слів. Наприклад, не знаєш, як по-місцевому називається певна річ і у магазині мусиш пояснювати продавцю: «Дайте мені, будь-ласка, таке але не це, що Ви даєте, а інше ось таке». І в хід ідуть руки, обличчя, а натомість бачиш великі круглі очі продавця. Чи запитуєш дорогу – і людина просто не розуміє твого питання. При цьому почуваєшся не зовсім добре і відчуваєш що ти — чужинець.
Люди, які завжди жили лише у своїй країні, не розуміють цього. Їм смішно з акценту, а незвично сформульовані фрази, це «ознака тупості» співрозмовника. На тих, хто говорить «дивно», дивляться або зверхньо, або поблажливо, — що можна вимагати від недорозвинутого?
Більшість іммігрантів підсвідомо відчувають, що вони «не вдома» і що навколо «незвичне середовище». Це викликає захисні реакції. Ось кілька стандартних випадків.
Перший: «Тут усе не так, а от у нас ...»
Місцеві – «дурні», «примітивні», «обмежені», «темні» («навіть не знають, що таке Україна, а про Магалу та Волоку взнали тільки з нашим приїздом!»). А от «наші» – розумні і освічені («у кожному селі знають географію і світову літературу»). Місцеві – «расисти», а от «наші» – і добрі, і толерантні (особливо цікаво чути це від українців чи молдован у Італії – чи, тим більше, у Польщі). Взагалі, усе тут підле, брехливе, нечесне, неправильне; а от «у нашій країні» усе щиро, людяно і по-чесному. «Дурними» виявляються і італійці, і поляки, і іспанці, і португальці, і французи, і фіни. Не вірите? Спитайте емігрантів. «Ці португали – придурки!» – каже український заробітчанин, який навіть не володіє португальською.
Другий: «Тут всі добрі, не те, що в нас»
Моя добра знайома завжди каже, що всі європейці – і добрі, і щирі, і працьовиті, і взагалі вона від них у захваті. А от наші… При цьому з «місцевими» вона спілкується лише на роботі, а весь вільний час проводить з своєю ріднею, або іншими російськомовними, читає російські книжки і живе у іммігрантському районі, де майже нема представників місцевої раси.
Дуже часто ці дві поведінки переплітаються – і тоді виходять дивовижні комбінації. Взагалі, практично неможливо провести межу між адекватною критикою і максималізмом.
Третій: націоналізм
За кордоном багато хто стає полум'яним патріотом батьківщини. Це стосується українців і поляків, італійців і росіян, греків та румунів… Марокканські дівчата, що вдома загоряли у бікіні, перетворюються на ярих мусульманок – хіджаб і п`ять молитов на день. Людина опиняється серед інших народів та культур і намагається «не загубитися», «залишитися собою». Хапається за власне коріння, як потопаючий за соломину. Чоловіки українці під час місцевих свят одягають вишиванки, беруть український прапорець і йдуть на місце святкування. Вони з готовністю гордо і докладно розповідають оточуючим про Україну, про її героїв, ну й про сучасний стан та українську владу… Подробиці писати не буду.
Представники «лівих» поглядів скажуть: «З нами б такого не сталося – ми інтернаціоналісти». Це все одно, що зарікатися, що ніколи не спіткнешся. Ми всі знаємо ідейних атеїстів комсомольців та комуністів, що перетворилися на націоналістів, демократів, християн і…
Четвертий: патріотизм
Багато хто стає патріотом нової країни. Людині так хочеться почуватися тут своїм, що вона любить цей край більше від «тутешніх». Кажуть, що «немає більшого патріота, ніж іммігрант». У нас є представники інших національностей, які стають «щирими українцями» й за сучасну Вітчизну готові будь-кому очі видряпати. Це так, але з однією поправкою: якщо «місцеві» їх відкидають чи зневажають, починають ненавидіти всіх, і, навіть, країну також. Яскравий приклад – сучасний «український» діловий й політичний бомонд.
Є й інші захисні реакції: наприклад, можна говорити, що «в мене немає жодних проблем з інтеграцією! Майте на увазі й пам’ятайте! Їх в мене нема!». Я знаю людей, які кажуть: «А в нас жодних проблем з італійською (англійською, португальською, іспанською)! І зовсім це не важко!». Хоча мова в них далека від ідеалу. Але не визнавати ж це – тим більше, перед своїми!
Все, що я написав, стосується не тільки українців чи «пострадянських» людей, а й більшості інших народів. Усі іммігранти між собою схожі.
Дехто може сказати, що я був у доброму десятку країн і не бачу ніякої різниці. Шановні, не варто плутати туризм з імміграцією. Туристу легко: попив чаю чи іншого напою з «аборигенами», поговорив про погоду чи політику і висловився в залежності від настрою оточуючих («американці і олігархи – погані/хороші/») і звідси висновок: «всюди так само, як і у нас». Турист тимчасовий гість і ніхто й не чекає, що він інтегруєтьсята стане повноцінним громадянином країни. Якщо він трошки говорить «по місцевому» – то й те добре. Якщо його назвали іноземцем чи чужаком – то так воно й є.
Іммігрант же приїхав до країни, щоб жити. Є люди, що замикаються у національних громадах — «гетто» і нічого іншого не знають, адже зі своїми простіше. Але багато хто хоче інтегруватися, стати повноцінним членом суспільства. Людина покращує мову, шукає роботу, вчиться, цікавиться громадським життям. І чим важче вона працює, тим більше дратує слово – «чужинець».То ж будьте великодушними й кожного іммігранта сприймайте просто.Він ЛЮДИНА, така сама як ВИ.
10 коментарів
(я не боюсь збагатити нашу солов'їну мову терміном «аборигенофобія).
«Германия продолжает депортацию 15 тысяч косовских цыган. Вслед за Германией высылку косовских цыган обратно на родину планируют или уже совершают Австрия, Дания и Швейцария. За 10 лет жизни на Западе цыгане так и не смогли интегрироваться в западное общество и предпочитали жить на пособие в 500-630 евро».
«14 апреля 2010 года министр внутренних дел Германии Томас де Мезьер (из правящей партии ХДС) и его косоварский коллега Байрам Реджепи подписали соглашение, которое обязало Косово принять обратно из Германии 14 900 беженцев (в их число входило также до 1 тысячи т.н. «косовских егаптян» – ашкали). Всего же, как писала та же The New York Times, Германия намерена депортировать из страны 51,5 тысяч косовских беженцев (после первой очереди из 14 900 цыган это уже будут в основном албанцы)».
«Помимо этого, в результате насильственной депортации у косовских албанцев теряется навсегда право на въезд в страны ЕС».
«Германия проявила гуманизм по отношению к депортированным цыганам – всем им было выплачено единоразовое пособие в 750 евро, их перевозка была осуществлена бесплатно. В течение 2-х лет Германия будет выплачивать на семью по 400 евро ежемесячно. В дальнейшем же старики смогут получать уже из косовского бюджета (фактически те же выплаты от главного спонсора Косово – Германии) по 45-50 евро, а многодетные семьи – по 40-70 евро ежемесячно».
В кінці-кінців, це ж в інтересах самого цигана.
Можна, звісно, філософськи говорити і про те, що стиль життя цигана має якісь гіпотетичі переваги над стилем життя європейця: щось на кшталт дискурсу між духовністю і матеріальністю. Але жити в картирі яку надала держава з козами (як це роблять цигани в Болгарії) — це явно не те, що цікавитись проблемами інтеграції імігрантів в європейське суспільство: різниця здається очевидною.